Війна в Україні: 5 днів до свободи

«Захист своєї сім’ї – це базовий інстинкт кожного. Тому ми зробимо все, щоб дорогі нам люди були в безпеці і подалі від шкоди» 

Валентина та Микола – двоє з мільйонів громадян України, які були змушені покинути країну через війну.

Валентина та Микола покинули рідну країну в один із найжахливіших часів новітньої історії. Вони були змушені залишити свої домівки без нічого, крім одягу на спині та кількох особистих речей. Подорож була довгою, а дорога складною. Але вони ніколи не втрачали надії та ніколи не здавались.
 

Валентина та Микола родом із міста Кривий Ріг, одного з найбільших міст Центральної України з населенням понад 600 тисяч осіб. Вони працювали все своє життя заради кращого майбутнього для дітей.

«Моя невістка вирішила поїхати з дітьми за кордон, щоб вберегти їх від війни. Вона запропонувала нам поїхати також до Польщі, щоб ми звідти полетіли в Канаду до донечки. Лише дві години, щоб взяти документи і вирушити. У нас була маленька сумка з парою білизни для кожного з нас і нашими ліками. Ми були налякані, тому що не думали, що зможемо пережити довгу поїздку», – розповіла 72-річна Валентина». 

Валентина розповіла, що дочка з Вінніпегу кликала їх до себе, поки війна не стала ще гіршою.

«Наша донечка Раїса попросила нас приїхати до Канади, але ми хотіли залишитися в Україні. Війна загострилася дуже швидко. Ми не встигли усвідомити цей жах. Я досі боюся тут літаків. Я не могла спати вночі. Страшно було прокинутися від ракет і танків. Бомб у нашому місті не було, але ми їх чули здалеку. Було чути вібрацію землі. Ми почали ховатися в сусідньому підвалі, обладнаному як бомбосховище. Нам було важко, особливо вночі. Ми вирішили надалі ховатися в коридорі, поклавши матрац на підлогу і вкривши тіло ковдрами та подушками для додаткового захисту. Це було дуже страшно». 

Валентина та Микола разом із невісткою та онуками почали подорож. 

«Перше, що я пам’ятаю, це те, що коли ми починали цю подорож, ми не могли повірити, наскільки поганою була ситуація. Коли ми приїхали на вокзал, то побачили величезну міграцію людей, які намагалися втекти від війни. Людей попередили, що якщо вони вирішать взяти велику валізу, то можуть не поміститися в потяг. Потяг прибув, і поруч зі мною відчинилися двері. Мені дуже пощастило опинитися біля дверей поїзда на пероні. Мій чоловік був трохи далі від мене, але зміг зайти в потяг. Навколо все було як у фільмах про Другу світову війну – коли кожен намагається вміститись та втиснутися на маленькому просторі. »  – розповіла Валентина 

Валентина та Микола їхали в переповненому потязі. 

«Коридор був заповнений людьми. В основному їхали жінки з дітьми та літні люди. Ми вдячні провідникам за те, що робили нам чай. Світла в вагоні не було. Потяг їхав у темряві, щоб захистити людей. Коли ми прибували на станцію – нас просили вимкнути мобільні телефони та не розмовляти. Коли ми приїхали до Львова, то люди були скрізь, а волонтери ходили, роздаючи всім їжу та воду. Ми залишилися на одну ніч у Львові, і моя невістка допомогла нам знайти притулок, оскільки все житло було заброньовано. » 

Коли Валентина та Микола приїхали до Польщі, вони попрощалися з невісткою та онуками. Дорога вела у Краків, одне з найстаріших міст Польщі.  Там вони сіли на літак до Канади. 

«По дорозі до Кракова у мене дуже опухли ноги, що я навіть не могла взутися, – розповіла Валентина. Це був другий тиждень війни. Я пам’ятаю, що 2 березня ми покинули свій дім і прибули до Канади 6 березня». 

Приїхавши до Канади, Валентина та Микола возз’єдналися з дочкою, зятем та онуками. 

«Наша донька, Раїса, забрала нас до себе додому. Наш зять Крістіан говорить лише англійською. Нашому онуку 22 роки, він навчається в університеті, а нашій онуці 15 років, вона відвідує школу. Вони завжди все перекладають для нас». 

Валентина та її чоловік прибули у Вінніпег, наступним завданням був пошук квартири. Було складно знайти оренду на пенсійні кошти. 

«Наш зять, Крістіан, дуже турботливий, він нам дуже допоміг. Одного разу він прийшов додому і сказав нам, що подзвонив своєму другові щодо квартири у Вінніпезі. За кілька днів Крістіан отримав відповідь. Кріс Торкельсон, президент і власник Thorwin Properties, збирається дати нам три місяці безкоштовної оренди – я шоковано дивилася на Крістіана, а потім заплакала.» 

Сім’я була дуже вдячна за щедрість і за те, що вони зможуть проживати безкоштовно протягом трьох місяців. 

«Коли ми почали заселятися, то діти подарували нам меблі, а Thorwin Properties подарувала новий диван. Я не забуду їхньої доброти. Я була дуже здивована, бо ще й інтернет включено, а це нам важливо для спілкування з сином, який залишився в Україні». 

Поселившись у новому домі, Валентина і Микола підтримують тісний зв'язок з сином. 

«Ми розмовляли з нашим сином нещодавно і сказали йому, що нам аж соромно від того, як добре нам тут бути. На що він відповів, що щасливий, бо ми в безпеці. А також що цей спокій допомагає йому зосередитися на своїй ролі у війні, щоб захистити нашу батьківщину». 

Валентина та Микола пристосовуються до життя у Вінніпезі й записалися на курси вивчення англійської. 

«Ми намагалися вивчити англійську мову самі, але це було занадто важко. Ми обидва записалися на уроки англійської мови, і для українців це було безкоштовно. У нас є все необхідне, люди також люб’язно дарували речі. У нас є одяг, взуття та житло, і ми дуже вдячні. Ми досі не можемо повірити, що маємо цю квартиру на три місяці. Ми готові працювати, але не знаємо що можемо робити, бо вік не дозволяє. Ми дізнаємося більше про громаду Wolseley і знаємо вже як користуватися автобусом». 

Я хочу подякувати Миколі та Валентині за те, що вони дали мені можливість поділитися їх історією. Оскільки я сама з України, ця публікація займає особливе місце в моєму серці. Це справді жахливо — покинути все, що знаєш і любиш. 

Підписуйтесь на нашу Сторінку Спільноти, щоб бачити більше цікавих публікацій. 

Ваша команда Thorwin Properties